Я антиквар. Моя невеличка крамниця, в якій найчастіше туристи купують кольорові гравюри різних міст, старі географічні мапи, книги і поштові марки (поштові марки мають успіх також серед школярів), міститься на розі двох вулиць, дослівно крок від центру. Той, хто проїздив цим містом і бачив, який там інколи рух, завжди дивувався, потрапивши на вулицю, де моя крамниця. Бо хоч вулиця зразу ж за рогом і виходить на площу, яку одностайно проклинають пішоходи й шофери, туристи й місцеве населення (справа в тому, що в будні там чомусь зосереджується рух, який корком замикає вхід у першу-ліпшу вулицю, і, щоб перейти на другий бік, треба змарнувати принаймні півгодини), на ній такого стиску і гуркоту, як на сусідніх навколо, що сходяться на площі, не трапляється, хоч її перетинає лінія трамваю, а вранці й вантажні авта, які довозять городину на базар, скорочуючи собі шлях до місця призначення, що веде повз вікна моєї крамниці.
Вулиця, де мій антикваріят, у порівнянні з іншими така тиха, аж я не здивувався б, довідавшись, як їй при плямуванні забули надати акустики і вже після того не направляли, і саме тому вона по святах і неділях взагалі мертва. Хтось ще скаже, ніби я відхиляюся від головної теми, приділяючи стільки уваги вулиці, де моя крамниця. Вулиця не відограє жодної ролі в тому, що я збираюся оповідати, але я боюся пропустити найменшу подробицю, що пролила б світло на історію, яка зо мною трапилася. Я, наприклад, зовсім не певний, чи якби мій антикваріят був на іншій вулиці, сталося б те, що змінило все моє життя. Інколи мені здається, ніби вулиця тут рішуче ні до чого і пояснення всього, що приключилося, лежить виключно в мені. Та інколи я починаю вагатися. Воно мені починає здаватися не таким уже іі певним. Я надто близько стою до подій, аби належно оцінити їх, і тому мені цінний кожний деталь, який може стосуватися до моєї історії. Історії, що її п сам не годен збагнути.
Досі я ніколи нічого не писав, як не брати до уваги оповідань і переказів, які доводилося писати в гімназії і які, як пригадую, мені ніколи не вдавалися (хоч назагал я вчився добре), можливо, тому, що писати оповідання в мене асоціювалося з поняттям несолідності!. Трудити папір, коли те саме зручніше виходило сказати усно, я вважав марнуванням часу. Мені, щиро кажучи, ще й зараз не міститься в голові, як могло статися те, що змусило мене взятися за перо. Я люблю свій фах і досі жив мирним життям, як кожна пересічна людина, поки в мою крамницю не з’явився чоловік, якого я ніколи доти не бачив, і не зажадав, аби я писав його біографію.
