– Яке призначення людини?
– Чому конче призначення? Хто сказав, що людина взагалі має якесь призначення?
– На такій самій підставі можна твердити і протилежне.
– Облиш. Сьогодні я не годен ні про що думати, тим більше, коли за нами і далі гнатиметься цей навіжений Федір.
– Він не за нами, а за Безручком.
– Не сперечайся. За нами. Тільки досі він нас ще не помітив. Тобто, звісно, помітив, лише це не дійшло до його свідомости. Але якщо ми притьмом не вскочимо за ворітницю, то воно зараз дійде, бо він уже наздоганяє Безручка.
– Нічого він не наздоганяє. Ти просто користуєшся нагодою, аби висмикнутися з кола.
– Ти надто впертий і нетерплячий.
– Послухай, як він репетує? Ну?
– Ну то й що?
– Як що? Кінець. Як довго я ходитиму в янголах-охоронцях?
– Можеш літати.
– Відкриття.
– Ну чого ти врешті-решт юшишся?
– Це означає кінець.
– Це так само означає початок.
– З призначенням?
– Той, хто за остаточне, завжди програє.
– Алеж слухай! Відкрий вуха й слухай. Ну?
* * *
– Іване Дмитровичу! Пане Безручко!
Безручко загальмував дитячий візок, у якому між алюмінієвою виваркою з прилютованою покришкою чи, може, й барабаном, стосом полинялих ілюстрованих журналів та двома пляшками непрозорої рідини сиділа біла гуска, похитуючи абрикосовою шиєю, – протер скельця у дротяній оправі й глянув на Федора.
– Я вас кличу вже другу вулицю!
– Доброго вечора.
– Так, певне. Доброго вечора. Даруйте, я ще зовсім захекався, женучи за вами. Ви з новим надбанням. І візок, і гуска!
– Юнона, – поправив Федора Безручко.
– А, я пригадую. Минулого разу ви були в розпачі, де дістати рожевого флямінґа, щоб перевірити винахід, а тут, на пихо, навіть у звіринці – самі білі, бо їх не годують морквою, – і тому в Юнони – абрикосова шия?
– Ні, це після вибуху. Ніжка від стільця, борода й половина щоки молодика, який надто квапився переставити мене туди, де ми однак усі будемо, розматеріялізувалися на її шиї.
– То ви остаточно досягли мети?
– Як вам сказати. Воно виявилося дещо складніше, ніж я припускав. Але я на правильному шляху.
– Після останньої зустрічі я багато думав про ваб, та ви – як у воду. Минулого тижня я цілу добу швендяв містом, – знову напало безсоння, тепер саме повня, і на ногах її легше переносити, – я зазирав до всіх парків і скверів, сподіваючися вас побачити. Якщо у вас нема інших плянів, то чи не погодилися б ви бодай на одну ніч до мене? З усім майном, очевидно. Я вам не заважатиму, а Юноні…
