– Так ви ще неодружені? – Катерина сиділа навпроти Ліни та з ледь помітним презирством пила каву.
– Ні ще, – Ліна сумно зітхнула. – Може в наступному році…
– А оцю розкішну квартиру, де ви мешкаєте, Сергій сплачує? – Катерина заздрісно роздивлялася навкруги.
– Так, Сергію допомагають батьки. Ми б самі таку не «потягнули».
– А давно ви разом?
– Зі школи.
Катерина заусміхалася.
– Живете разом зі школи?
– Як до Києва перебралися. Сергій запропонував жити разом, я погодилася.
Бачила Ліна заздрісні погляди своєї однокурсниці і вже пожалкувала, що запросила її на каву. Вона всього-на-всього забігла до Ліни, щоб узяти конспект. Вже пішла б давно. А то всілася на канапі і все розпитує, розпитує…
– Знаєш, у мене так багато справ. Давай завтра в універі зустрінемося і добалакаємо.
– А Сергій дуже гарний! – Катерина піднялася і попростувала до дверей. – Тобі пощастило.
«Ось, Щастя! Нарешті ти і прийшло до мене!» – подумки прошепотіла натхненно Ліна, як та Попелюшка, і посміхнулася.
Катерина пішла. Ліна зачинила за нею двері і полегшено зітхнула. У неї вже не було подружок, їй цілком вистачало Сергія. Він був для дівчини не лише коханим, а і справжнім другом. І, навчена досвідом з Вікою, її шкільною подругою, Ліна не хотіла вже зближатися з дівчатами і товаришувати. Вона розуміла: там, де є чоловік, подрузі місця немає.
Вони з Сергієм вже півроку разом, вчаться на одному факультеті, тільки він на платній основі. Вивчають англійську мову і збираються стати перекладачами. Ліна щаслива. Шість місяців з Сергієм пройшли, мов уві сні. Вона мріє, що вони одружаться. Ліна часто молиться до Бога, щоб у них все було добре, все склалося щасливо, і вона колись стала б нареченою. Це була її мрія.
Березень видався в цьому році напрочуд сніжним. Ліна одягнулася і хутчіш вибігла під останній сніг, що кружляв у світлі ліхтаря, наче бджілки над вуликом. Їй було хороше. Їй ніколи не було так хороше, як тепер. Ніколи в житті. Вона взяла у руку трішки снігу. Він танув і приємно лоскотав долонь. Раптом! Дзвінок! Це Сергій телефонує на мобільний. Ліна щасливо відповіла.
– Привіт! Я тут затримаюся години на три. Лягай спати без мене. Не сумуй, кицюнь!
І розмова закінчилася. У Ліни неприємно залоскотало серце. Щось підкотило до рота, і всередині стало якось гірко. Він вже третій тиждень приходить майже кожен день дуже пізно ввечері. І ніколи не розповідає, де був, що робив, чому так запізнився. Трішки моторошно стало… «Я не хочу втратити його!» – Ліна стиснула кулаки до болю, аж пальці побіліли.
