Монстр

…Ми сиділи за столом не більше двох годин, але в повітрі вже повисла сиза сигаретна хмара, газети були засипані риб’ячими кістками і лускою, а в каністрах залишалося не більше трьох літрів пива. Всі перебували у стадії легкого сп яніння, сипали пласкими жартами і старими анекдотами, слухаючи переважно самих себе. З пошарпаних колонок хрипів «ДДТ», на який, окрім мене, ніхто не звертав уваги. Нудьга. Пиво, риба, напівзнайома компанія і достобіса набридлі записи – одне й те саме. Треба було предків не слухати, йти на літературний… Ну, не поступив би відразу – так відслужив би і все одно… Предки тепер на два роки до Угорщини подалися, а я тут сиджу й дурію від нудьги…

– Чуєш, Сірий, що це у тебе за пов’язка на руці? Металіст, чи що?.. Тоді чому заклепок немає?

Якби я ще сам знав, що це за пов’язка! Ну, була там якась родинка, бо в шістнадцять років перед днем народження батько мені цю пов’язку на руку наклав, так я її більше і не знімав. Тато, до речі, теж таку носить. Говорить, спадкове, хвороба, на зразок саркоми. Не дай бог на цю родимку світло потрапить – все, кранти, померти можна. Правда, я про таку хворобу жодного разу не чув. Але експериментів поки не ставив – аж надто у батька очі тоді серйозні були. І сам пов’язку ніколи не знімає. Навіть коли купається. Або на медоглядах…

– Серього, ти перебрав, чи що?

– Ні, я в нормі.

– Тоді давай, колися про пов’язку.

– Та нічого особливого. Впав у дитинстві, руку до кістки об залізяку пропоров. Шрам там страшний. Краще і не дивитися.

– Покажи.

– Ти що, шрамів ніколи не бачив?

– Та й правда, Стас, чого ти до людини причепився?..

– А мені цікаво. Що ж це за шрам такий жахливий, що на нього і подивитися не можна?.. Під пиво.

Чорти б забрали цього Стаса! Вічно, як нап’ється, так йому дурниці в голову лізуть.

– Чуєш, Сірий, ти мене поважаєш?

Нуось, почалося. Зараз битися полізе. Не хочу я з ним битися.

– Поважаю.

– Тоді покажи.

– Слухай, Стасе, я тебе поважаю, але пов’язку знімати не буду.

– Чому?

– Ну, її поки розмотаєш… Та і тебе навиворіт виверне, якщо побачиш. Все пиво пропаде.

– Не пропаде. Я ще стільки ж випити можу. Показуй.

Тут мене узяла злість.

– Добре. Показую… – і я показав Стасу фігу.

– Ах ти козел! Це ти мені!..

Стас поліз через стіл, перекидаючи кухлі з пивом, на підлогу посипалися залишки риби, задзвеніло розбите скло. Скільки разів давав собі слово не пити з малознайомими людьми! Так цей бовдур Колька знову затягнув. Тепер у кутку мовчить, пиво цмулить…