Серія «Знамениті українці» заснована у 2009 році
Художник-оформлювач О. Гугалова-Мєшкова
© Є. Кужавська, 2019
© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
Микола Костянтинович Зеров за своє коротке життя, яке трагічно обірвалось у сумнозвісному урочищі Сандармох, встиг згуртувати навколо себе кращі сили української творчої інтелігенції, зажити слави метра групи київських неокласиків і неперевершеного оратора-золотоуста, непримиренного борця за якість і високий стиль української літератури. Він був активним учасником літературного процесу в найбуремніші революційні роки, як літературний критик першим реагував на появу нових творів, як історик літератури – зумів систематизувати літературні надбання попередників, як перекладач – відкрив для українського читача невідомі раніше твори римських і грецьких авторів, дав змогу заговорити українською героям Шекспіра і Лонгфелло, Пушкіна і Вергілія, продемонстрував неймовірну силу і красу рідної мови та літератури, вказав напрями їхнього розвитку шляхом перекладацької діяльності.
Микола Зеров був тим, хто одним із перших відгукнувся на появу збірки «Сонячні кларнети» Павла Тичини, створив студії про Лесю Українку та Івана Франка, Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша, вступаючи в дискусію з метрами літературознавства Миколою Євшаном і Сергієм Єфремовим. Він виявився одним із найстрашніших ворогів радянської влади, бо самим фактом свого існування повністю руйнував міф про вторинність, провінційність, художню меншовартість української літератури. Зеров у власних поезіях і перекладах звертався до вічних тем, крізь призму яких демонстрував сучасний йому стан речей. Він закликав поетів і письменників відточувати власний стиль, навчатись на класичних зразках римської, грецької, французської, німецької, англійської та російської літератур, переосмислювати досвід і створювати власні зразки літератури вищого ґатунку, а не копіювати прийоми і засоби інших авторів.
Микола Зеров у часи літературної дискусії 1925–1928 рр., без сумніву, став на захист позиції Миколи Хвильового, який закликав обрати європейський напрям орієнтації української літератури. З елегантною іронією інтелігента він відбивав нападки критиків і лихословів, однак не зміг уберегтися від неминучого. Сталінська репресивна машина не оминула увагою того, кого вважали мистецьким еталоном, на який орієнтувалися всі сили творчої української еліти у 20—30-х рр. ХХ століття.
