Ясенюк це сказав, і я стрепенувся, бо вже чув один раз в житті такі самі слова:
«Він був майже два метри зростом, бугая стримував однією рукою за шию, а коли йшов на війну, сказав матері: “Не журіться, мене хіба що прямим снарядом уб’ють”. А не вернувся…»
Я дивився на свого друга і мовчав: чи ж міг я дотепер бодай подумати, що колись у тих далеких краях говорилося саме про його батька і що знаю я про нього більше, ніж він, син? А може, то й не про його батька, але ж достоту ті самі слова: «Не журіться, мене хіба що прямим снарядом уб’ють».
І я поїхав туди ще раз – разом із своїм другом.
Потрісканий, спалений жорстоким сонцем степ дихає задухою в обличчя, я висуваю руку з вікна вагона, щоб зловити на швидкості прохолоду, а беру лише спеку, від якої шерхне і лущиться шкіра; степ їжиться кураєм, блищить пліснявими шкуринками солончаків, а далі таки не витримує палу – кришиться на пісок, і вже куряться піщані дюни від легкого вітру, немов крихітні кратери, і тільки зелені куполи гробниць, розкидані зрідка в пустелі, та стада верблюдів засвідчують, що й тут не мертвий світ, що й тут живуть люди.
Усе це мені знайоме й навіть рідне, бо ж у цьому степу я провів три своїх юних роки, збагнув ціну краплині води й клаптикові тіні під саксаулом, навчився перемагати не тільки лінощі, а й крайнє виснаження, видобувати із себе незвідані запаси сил і радіти відпочинку.
Мій друг мовчить, він зараз там – на кінцевій зупинці нашої дороги, у тих людей, які, можливо, бачили останні й не відомі йому сліди батькового життя. А я впізнаю усе довкола, хоч бурі не раз і перегорнули тут піски, засипавши мої власні сліди – теж дорогі мені. Курай перекотився степом чи не два десятки разів відтоді, як тут стояли наші солдатські намети, а все виглядає незмінним на цьому жовтому неозорі, що розтікається в безмежжя і тільки одним боком недосяжно далеко спиняється перед окрайкою Читкальських гір, які манили нас до себе повноводдю й зеленню, мов обітована земля.
Десь тут, а може, он там, стояли щоліта наші військові табори, і затишні казарми поблизу Бухари, мінарети, медресе й торгові куполи здавалися нам тоді хіба що казкою, бо так завжди в пустелі: нереальним здається людині живий світ.
О, тут! Тут. Глибокий каньйон, що потягнувся від далеких гір, наче в’їзд до степу, – це ж у ньому стояли наші машини й зенітки; ось полустанок, залізничний будиночок, а біля нього колодязь, з якого ми брали воду, і жухла зелень довкола нього, немов оазис… Поїзд мчить, не зупиняється, біля будиночка стоїть смаглявий службовець з жовтим прапорцем у руці, біля криниці жінка пере шмаття – так було і тоді, тільки це вже інші люди… І враз видиво – чітке, мов малюнок вуглем, – скресає перед моїми очима: навідник з моєї зенітної обслуги Хамракул порскає водою біля криниці, розкошує і крекче: «Друг, друг, не лей больше – вода в сапог поехал!»
