Нововолинськ, 1972 рік. Мені 8 років, зима, холодно, темно, січень місяць. Заболів я тяжко – грип, ангіна, температура. Відвезли мене в лікарню. Січень місяць, на дитяче відділення міської лікарні. Нас багато, зима, діти багато поморозились. Поклали мене в кімнату, де нас було п'ятеро. Всі маленькі, дітки були десь на рік менші, на два, всім по 5, по 6, по 7 років, мені – 9. Один був такий як я. Я прийшов, ми лягли, нам ліки почали давати, познайомились. Бачу, смутні вони якісь ті діти. Був там Сергій, такий як я. Він якийсь був нервовий, чуть шо, зразу їх бив, подзатильники та копанці давав. БАчу, в тих тумбочках, шо вони були, його тумбочка була вся забита цукерками та водою, якийсь апельсин, то яблучко було, у дітей нічого не було.
Потім пішли, я на сходах на першому поверсі спустився, а вони мені підходять і говорять, що Сергій б'є їх, а те, що батьки принесуть, забирає у них. Такий маленький паханчик, злодійчик. Говорять, мабуть, і до тебе полізе битися. Я не любив битися, але вже другий рік ходив на баскетбол грав, бігав, трошки був якийсь спорсмен. Я думав, коли то він до мене причепиться, коли чогось буде хотіти. Татко прийшов до мене на вихідні в суботу, приніс мені якісь сухарики, піроженко мені приніс, декілька яблучок, поговорили ми. Говорю, температура вже впала мені, ще день-два і в понеділок, мабуть, мене випишуть.
Ну прийшов я в кімнату, в палату лікарні. Хлопці всі на мене подивилися, а Сергій підбігає до мене і вирвав у мене пакунок-сітку з тими дарчиками від батька. Я знав, що то може бути, ми зцепилися. Зцепилися і почали боротись. Боролись і боролись, почали бити один одного. Впали з кроваті, кровать розлетілася, тумбочка розбилася, доски валялись, а діти вокруг почали кричати: «Сашко, бий того Сергія, бий, бо він нас обіжає!» Я його бив і бив. Він сначала кричав, угрожав, шо заб'є мене. А я бив його в груди, бив його по голові. Кров з нього текла, а я не хотів зупинитися, бив, а він потім почав плакати і кричати, шоб я його пустив. Я ше декілька раз його вдарив і сказав: «Ще раз від когось шось візьмеш, заб'ємо тебе разом». Він плакав, втирав собі сльози, втік з кімнати. Хлопці всі мовчали, дивилися на мене, була на мені рубашка лікарняна, порольна. Почали вони мене відтирати, синець мав. Поскладали ми кроваті, постелі поскладали, хлопці були щасливі.