Секрети старовинної скриньки

Вступ

Скарби у нас під ногами, от тільки треба уважніше придивитися.

Олесь прийшов зі школи сердитий. Загалом, у школі нічого поганого немає, якби не ходити туди щодня та прибрати звідти більшу частину вчителів.

– Що, кепську оцінку одержав? – занепокоєно спитала мама. Вона саме готувала обід.

"Оцінку одержав". Мама, либонь, гадає, що йому все ще п'ять років. Олесь не забув, як учора вона сказала татові: "Від цієї дитини самі прикрощі".

– Самі прикрощі, – пробурмотів він.

– Що ти бурмочеш? – поспиталася мама роздратовано. Отак воно, в людини прикрощі, а ні співчуття, ні розуміння. Звичайно, мама геть заклопотана меншеньким, йому і вся увага, й кашки, а у відповідь тільки лемент ночами. Після тих ночей мама ходить роздратована, тричі забирала з собою надвір і до крамниці пульт од телевізора. Сусіди, певне, дивилися на неї з подивом, коли вона пультом намагалася зателефонувати. Татуньо теж добрий – сидить цілими годинами в туалеті, те, що він там виспівує, ще нічого, а ось те, що забирає туди ноутбука, – цілковитий одстой. Геть не думає, що дітям потім гратися на туалетному ноутбуці не зовсім приємно.

"Більше гідності, графе", – подумав Олесь, а вголос мовив:

– Нічого я не одержав!

– А чого ж сидиш такий насурмонений?

– Алгеброїд присікується.

– Що за дурнуватий сленг. У тебе що, проблеми з математиком?

– А тобі треба кожне слово перетлумачувати?

Так от, в секунд-генді, ну роздягальні по-вашому, один йолоп мене пхнув, і я затопив алгеброїдові головешкою в      живіт.

– Сильно затопив?

– Та що йому зробиться, він по пояс дерев'яний. Він мене, мабуть, і не впізнав, люду там ціла купа була.

– Так у чому ж справа?

– Ось, – похмуро сказав Олесь, простягаючи свого наплічника. На ньому дірка, і ремінець одірваний.

– У тебе як не одне, то друге. Хіба не можна хоч день без конфліктів?

– Тобі людською мовою пояснили, що я тут ні при чому. Мене пхнули. Тут і Шварценегер не втримався б на ногах.

– То що, я повинна йти і з'ясовувати, хто й навіщо тебе пхнув?

– Треба купувати новий наплічник, – сердито сказав Олесь.

– Через одну дірочку – і новий? – здивувалася мама. – Пусте. Я це вмить зашию.

– Тобі все моє пусте. А знаєш, із яким наплічником ходить Васько? А який у нього мобільник? Його супер-пупер черевики коштують більше, ніж усе моє манаття! – роздратовано вигукнув Олесь.