Така, несмілива краса мого села,
зелених трав, небес блакить мене
бентежить,в мені відроджує слова кохання,
туман із білих хмар за мною стежить!
Така несмілива краса мого села, вона
вела мене дорогами життя, в дитинстві
бавила казками…
Тепло родини, хліба запах та наша
біла хата то все від Благодаті!
Така несмілива краса мого села,
магічних верб на лузі так багато,
гуляє сонце в полі де дозріває жито,
а вітер гонить смуток, щоб весело
було нам житии!
Радію зустрічі з тобою моє село, дах
Всесвіту мого, душею, серцем
я з тобою, розквітну калиною рясною,
я стану вічно при дорозі, з тобою
розлучитьсь я не зможу!
Про те що мовчу,про зраду твою,
відголосок в мені до цього часу.
Ти бачив, ти знав,як втомилась я
від плачу!
Гіркота залишилась на серці – напилась
я досхочу!
Про те що мовчу,печалі так забагато
що ледве несу, ми зустрілись так
ненадовго, дорога коротка випала нам!
Втомились співати птахи пісня закінчилась
на слові – розлука, моє життя туга та біль!
Про те що мовчу,дощі заливають
відлуння кохання,спогади яркі втопились
в темні воді, мені жарко від холоду, я живу в
дрімоті…
Чується сміх вдалині долі-злодійки, що радіє
моїй самоті!
Про те що мовчу…
Мені так боляче від слів твоїх
в пекельному вогні моя душа,ти не зміг,
не захотів, залишив день без почуттів…
Мені так боляче від слів твоїх
і серце плаче тихо, пішов ти
в далечінь, мене залишив,ти не зміг,
не захотів, залишив ніч без почуттів…
Мені так боляче від слів твоїх
в очах стоїть світ без кольорів,
уста печаль шепочуть,ти не зміг,
не захотів, залишив час без почуттів…
Мені так боляче від слів твоїх,в них холод
зимових доріг, в них чорний колір, як та ніч,
немов той ніж у спину…
Мені так боляче від слів твоїх
вони колючі, як той дріт, нещадно
тіло обгортає, такий нестерпний біль —
кохання помирає…
ти не зміг, не захотів життя
залишив без почуттів…
