6 смертних грiхiв. Сила негiдному…

Не має величі ціни,

В вогні червоної розправи,

Хоч я горю у тих бажаннях,

Які я забираю із собою в дні,

Бо від сотні літ,

Я бачив цей злий світ,

Горів охоче,

Неначе кров в астралі так воркоче,

І світить мені шлях зоря ясна,

Чому вона?

Чому мені така?

Світила, вогнем своїм їх оповила,

Й вчасно в раз згоріла,

Я є те зло, якого ще тут не було,

Бо у світі, зло в завіті,

Мене в пітьму раз понесло.

Ну що ж, тягни мене буденна,

Війна ота така злиденна,

Хоч раз я правду тут скажу.

Ви є ніхто, нічим ви є,

Наставлення мої вам слухать.

Та керуватись моїм духом,

Який життя моє веде.

Гори свіча, та де-не-де,

Плати їм тварям той розплатой,

Яку повинні вони взяти,

Й приклонитись за цей світ.

Бо правдой вдарить в цей одвід,

Переб’є ваш заповіт,

Який керує всіма вами,

Та знищує усе без тями,

Та й смерть не жде,

Всіх в правду забере,

Забере усіх долями,

Та не покутними пістрями,

Весь світ до біса рознесе!

Та й вдарить грім,

І тоді все!

Усе простується до дзвіна,

Й враз упаде на коліна,

Та й де любов? Яка любов?

Яке безжурне те кохання,

Горить іскра, та не в останнє,

Три вершника знесуть цей світ.

Ось вам і перший заповіт.

Ось їде потяг в даль,

Горить та ясна спектораль,

Й знедолена душа сидить.

Сидить він в тьмяному вагоні,

Та й розуміє, що він тоне,

На дні червоного бокала,

Та все ж він п’є, бо зна немало,

Та й баче враз так пілігрима,

Який теж п’є, й трактує щось відмінно,

Так, що весь люд звівся до тих слів.

«Що ж підійду я» – каже він,

І йде, рушає, щоб те знати,

Та не знає, що й сказати,

Коли в раз чує тихий дзвін.

«Дивно… А може я є він?»,

Той недалекий щось промовив,

Про правду, вартість скотобою,

Ту, що без бою віддають.

Та й враз він в спогадах майнувся,

Та й незабаром проснувся

В таверні, в сяєві тих днів,

Та й там сиділи волоцюги,

Яких без кайданів здавлюють ланцюги,

Та й він подумав вийти звідти,

Але його враз оповили колючі терена пістрі.

Неначе мозок щось здавило, та й пожерає всі спогади оті,

Розплющив очі на колінах, та й зрозумів, чим він є,

Він є нічим, студентом обіднілим, та й все морок його несе

Несе назад у ту таверну, та й піднімає з собой люд,

І починає він гулять.

Бо сум без здогаду несуть,

І він гуляє, тай гуляє і випиває пів бокала,

Та розуміє, що ніщо,