Життя, якого не було

О книге

Автор книги - Генри Олди. Произведение относится к жанрам социальная фантастика, зарубежная фантастика. Год его публикации неизвестен. Книге не присвоен международный стандартный книжный номер.

Аннотация

Данное произведение открывает перед читателем уникальный мир, в котором переплетаются вдохновение и мечты. Автор проводит нас сквозь грань реальности в область бескрайних возможностей, где слова становятся мостами между мыслями и воплощением, а миры рождаются из танца воображения. Главный герой, чьи стремления и переживания мы разделяем, вступает в непредсказуемое путешествие, исследуя свои глубокие желания и страхи. Слова становятся его союзниками в этом мире перемен и открытий. Он встречает разнообразных персонажей, каждый из которых несет свой смысл и символику, помогая ему расшифровать тайны собственной души. Через вихрь событий и переживаний, герой узнает, как слова могут расти от простых звуков до мощных инструментов выражения. Миры, которые он создает с помощью своего воображения, отражают широту его мыслей и желаний. Книга приглашает читателя окунуться в безграничное море творчества и исследования. Это произведение подчеркивает, что каждая книга - это новый мир, где слова созидают уникальные путешествия и приключения, а читатель может стать путешественником в этом волшебстве, находя вдохновение и понимание в каждой странице.

Читать онлайн Генри Олди - Життя, якого не було

* * *

Це розповідь про студента Альбера й зеленооку Женев’єву, це розповідь про холодне море і забіякуватих чайках, це розповідь про журавля в небі, і синицю в небі, і вітер у руці, стиснутій у кулак, бо в нас у руках рідко залишається щось, крім того; це розповідь про пляшку шампанського, відкорковану невлад, це розповідь про зеленооку Женев’єву і студента Альбера, і про життя, якого не було.

Якщо ви знаєте більше, то розповідайте, а я промовчу.

* * *

Дихати було слизько. Він ішов засніженою набережною, смішно човгаючи по плитах, він дихав і ніяк не міг підібрати іншого слова. Так, слизько. Інакше як назвати те відчуття, коли солоний протяг слухняно заповзає всередину, щоб наступної миті стрімголов кинутися вниз, у душу, в саму серцевину, креслячи на схилах хитромудрі петлі?

Він йшов набережною, смішно човгаючи по плитах, і нишком сміявся з власної пишномовністі.

У нього таке бувало рідше, ніж у вас, і частіше, ніж у мене.

Ліворуч, за парапетом, потрісканим від часу і втоми більше, ніж погляди на життя якого старця із завсідників навколишніх кафешок, за шматок хліба билися чайки. Жива ілюстрація до заклику вподобитися птахам небесним. Небеса байдуже поглядали на бійку, старі з кафешок байдуже поглядали на молодого чоловіка, який брів набережною, а молодий чоловік усміхався і йшов собі далі.

Він завжди усміхався, коли був не в гуморі.

Звичка.

Годину тому він послав телеграму батькові, в Хенінг: «Узяв академічну відпустку. Нудьга. Потрібні гроші. Твій Альбер.»

Телеграма пішла стрясати дроти, а мила телеграфістка поправила каштанове волосся і спробувала кокетливо посміхнутися, але не встигла. Важко кокетувати зі спиною, нехай навіть цій спині притаманні виняткова прямота й гідність.

Втричі більша, ніж у вас, і вдвічі – ніж у мене.

Обігнувши новомодний міні-атракціон, де влітку лише за три монети будь-хто охочий міг перекинутися вниз головою і так провисіти цілих три хвилини, він стишив крок. Згріб сніг з парапету, зліпив тверду, пружну – так і хотілося сказати «дзвінку» – сніжку, прицілився і пожбурив нею у чайок. Не влучив, прикусив губу і ще довго стояв на тому ж місці, думаючи ні про що.

Пташині крики були йому акомпанементом.

Неподалік, сидячи в інвалідному візку на коліщатках, немолода жінка торгувала газетами й журналами. Обличчя її, на диво привабливе, було сповнене усвідомлення власної важливості й винятковості – хоча підстав для того не було жодних: набережна порожня, і лише іній обсипається на сірий папір, на глянець недоладних обкладинок.

Рекомендации для вас